Type a search term to find related articles by LIMS subject matter experts gathered from the most trusted and dynamic collaboration tools in the laboratory informatics industry.
Садо́ (яп. 茶道, ちゃどう / さどう, чядо: садо: «шлях чаю») або Чяною́ (яп. 茶の湯, ちゃのゆう, тяною:, «чайний окріп») — система правил приготування зеленого чаю і чаювання в Японії. Оформилася у XIV столітті, у період Муромачі. Розвинулась як окремий вид мистецтва з другої половини XVII століття. Поширенна серед різних верств населення з XVIII століття. Відома у Західному світі як Чайна церемонія.
Японський архіпелаг знаходиться на сході зони лаврових лісів і чай, як складова рослина цієї зони, міг зростати на його території, однак жодних ознак поширення чаю в Японії природним шляхом в минулому не зафіксовано. Знання ж про техніку вирощування, обробки і приготування чаю потрапили до архіпелагу лише у IX столітті з Китаю, на початку періоду Хей'ан. Припускають, що культура чаювання з'явилася у Японії після 804 року, коли буддистські ченці Кукай і Сайчьо повернулися зі стажування у китайській імперії Тан на батьківщину. Поштовхом до розвитку цієї культури стала діяльність монаха Ейчю[1], який після 30-річного перебування у Китаї поширював серед аристократів і духовенства двору Імператора Саґи заморський звичай розпиття чаю. Наприкінці IX століття мода на чаювання зникла, проте у буддистських монастирях столиці залишилась практика поїти ченців чаєм під час нічних (всенічних) молебнів і служінь як антиснодійним. З цією метою чай вирощували на маленьких чайних садах цих монастирів, а також садах Імператорського палацу.
Тогочасний чай у Китаї і Японії називали «кубиковим»[2]. Під час приготування напою, чайний кубик розкрошували і заварювали у окропі. Проте у 2-й половині X століття китайці перейшли від «кубикового» до «порошкового» чаю[3]. Про цей вид чаю згадував у своєму щоденнику японський монах Джьоджін, який у 1072 році стажувався у китайській імперії Сун. Монах вживав чайний напій як ліки, але повідомляв, що китайці п'ють його як воду і, зазвичай, подають гостям[4]. Популяризацію нового «порошкового» чаю в Японії здійснив дзенівський чернець Ейсай, який у 1168 і 1191 роках перебував на навчанні у Китаї. У трактаті «Записи про лікування чаюванням», який було піднесено шьоґуну Мінамото но Санетомо, він так само наголошував на лікувальних властивостях чайного напою[5].
Культура вирощування чаю в Японії також пов'язана із діяльністю Ейсая. Перший доброякісний японський чай було отримано із привезених ним китайських зерен, які він передав ченцю Мьое, настоятелю столичного монастиря Кодзанджі у місцевості Тоґаноо[6]. Цей чай отримав назву тоґанооського, або «справжнього»[7] і протиставлявся «несправжньому»[8], який вирощували у інших районах країни. У XIII столітті, у період Камакура, вирощування чаю прижилося у сільській місцевості, так що у XIV столітті влада впровадила особливий податок на селян — «чайовий». Поширення чайної культури сприяло появі чайних турнірів[9], на яких учасники дегустували чаї різних виробників та змагалися у визначенні «справжнього» і «несправжнього» чаю. Ці азартні турніри були популярними у середовищі заможних верств населення: аристократії, частини самурайства та купців.
Етикет чайної церемонії закладався працями таких ченців як Іккю Соджюн (1394–1481), — наставник храму Дайтокуджі у Кіото. Один з його учнів Мурата Дзюко (1422–1502) заклав основи чайної традіції завдяки шьоґунові Ісіміцу з роду Ашікаґа (1435–1490).
Патріархом сучасної чайної церемонії, яка відома широко в Японії і за кордоном, став сакайський купець Сен но Рікю (1522–1591).
Класичне чайне дійство як процес регулюється чотирма принципами: гармонія (Ва), шанування (Кей), чистота (Сей), спокій (Джяку), які називають «чотирма шляхетними істинами» шляху чаю,[10] за аналогією з «чотирма шляхетними істинами» буддизму, підкреслюючи їх найважливіше значення для чайної церемонії.
«Гармонія» передбачає внутрішню єдність між учасниками чаювання, коли перестають відчуватися відмінності між «гостями» («головним гостем» та іншими «гостями») і між «гостями» і «господарем» — всі присутні стають якимось внутрішнім однорідним цілим. Душевний стан учасників церемонії повинно бути співзвучним атмосфері панує в чайної кімнаті.
«Шанування» — у ньому проглядаються два рівні. Перший рівень — загальнокультурний. Учасник чаювання повинен з повагою ставитися до присутніх в чайній кімнаті, до свого настрою, до дійства, до оточуючих речей. Другий рівень — буддистський. Приклад такого шанування можна побачити у ставленні до оточуючих Бодхісаттви Садапарібхути (Ніколи Не зневажати), персонажа Сутри про Квітці Лотоса Чудової Дхарми. Садапарібхута ставився з повагою навіть до останнього негідника, оскільки знав, що справжня природа будь-якої живої істоти — «природа Будди». З такою же повагою повинен ставитися учасник церемонії до чайного дійства.
«Чистота» — брати участь у чайній церемонії можна тільки з чистим серцем і помислами, без будь-яких корисливих намірів. Чистота ототожнюється з добром. Звільнення від нечистот асоціювалося з набуттям заступництва богів, і, отже, зі здоров'ям і отриманням всіляких благ. Проходження учасників чайного дійства по «росяній землі», ополіскування рота і обмивання рук перед входом в чайну кімнату повторює церемонію очищення водою рук і рота перед входом в синтоїстське святилище. У саду біля чайного будиночка споруджувався туалет, який не використовувався за призначенням, а символізував очищеність, як примикає до будиночка території, так і внутрішніх його приміщень.
«Спокій» — неодмінною умовою участі в чайній церемонії є спокійне стану духу як «господаря» так і «гостей». З повним спокоєм, тобто без хвилювання чи роздратування, учасники чаювання повинні ставитися до ритуалу, використовуваної начиння. Ці вимоги являють собою всього лише зовнішні вираження прямування цьому принципу. Він має глибинний буддистський пласт, який відкривається в процесі чайного дійства. Отже, стан повного спокою знаходиться учасниками чаювання тоді, коли він осягає справжню сутність буття, його порожнечу, і чайне дійство як раз і є засобом досягнення цього спокою. Участь у чайній церемонії означає сходження за рівнями спокою — від відносного (спокій думок, рухів, погляду на навколишнє) до абсолютного.
«Гармонія», «шанування», «чистота» і «спокій» є різними сторонами єдиного цілого, тому всі чотири категорії взаємозалежні, тому недотримання будь-якого принципу робить чаювання неповноцінним. Відчуття учасника чайної церемонії вабі, проведеної відповідно до основоположних установками такого роду дійства передається знаменитою фразою «єдине збори в житті (Ітіго-ітіе)».
Класичними вважаються міркування про «єдиний чаюванні в житті» Ші Наосуке в трактаті «Збори про єдиному чаювання». У цьому творі докладно розглядається настрій господаря і гостя з початку і до кінця чайного зборів. Навіть якщо збори з тим самим господарем і з тими ж гостями повторювати неодноразово, збори в якому беруть участь сьогодні ці особи, не буде таким же вдруге. Це дійсно єдине збори. Господар направляє своє серце на десять тисяч справ, повністю вичерпує свою щирість і щирість, щоб не було ні найменшої грубості по відношенню до гостей. Гості ж знають, що зустрітися з господарем на такому зібранні ще раз — важко і тому повинні обмінятися з ним щирістю. Вищий сенс «єдиних зборів в життя» полягає саме в тому, щоб ні господар, ні гості, в жодному разі не пили навіть ковтка чаю зі зверхністю до цього дійства. Всі учасники даного чаювання спілкуються безпосередньо через серце. Саме під час «єдиних зборів» учасники звільняються від уподобань до всього зовнішнього, «до тимчасових іменах», і відкривають у собі «природу Будди», то, що свого часу дає імпульс до прояву в звичайному житті всіх прихованих фізичних і духовних сил, а також відчуття безмежного щастя.
Чайна церемонія — складна і досить багатопланова дія, що реалізовується, перш за все через ритуал. У свою чергу проходження ритуалу вимагає відповідного душевного настрою і так сказати матеріального забезпечення. Тільки за таких умов можливе досягнення мети чайної церемонії — розуміння учасниками «смаку дзен і смаку чаю».
Організація чайного дійства починається із запрошення гостей. Основним принципом цього першого акту, а за ним і всіх інших, є задоволення бажань інших, навіть за рахунок власних почуттів і симпатій. Це правило базується в першу чергу на шануванні. Улаштовувач чайної церемонії повинен ретельно обміркувати список запрошених гостей, кількість яких в стандартній церемонії становить п'ять чоловік. Особлива увага приділяється вибору головного гостя (секаку). Це повинна бути шанована людина, яка добре знає ритуал, адже саме вона починає всі ритуальні дії, які належить виконати гостям. Особа, яку господар вирішив запросити як головного гостя, сповіщається за тиждень або ж раніше.
Після переговорів з головним гостем і узгодженням списку інших учасників церемонії господар направляє письмові запрошення іншим потенційним учасникам дійства. У листах вказується час і місце проведення чаювання, його вид, перераховуються всі запрошені особи. Отримавши листа, ця особа має якомога швидше дати відповідь господареві.[11]
Для церемонії гості готують відповідний одяг. Гості приносять з собою складені аркуші паперу, свого роду серветки, які кладуть за одворот кімоно, дві шовкові хустки — велику і маленьку, а також загострену паличку (куромодзі). За допомогою куромодзі беруть деякі види солодощів, що подають після закусок.
За багатовікову історію чайної церемонії устоялося і здобуло канонічні форми сім типів чаювань:
Еталонною вважається чайна церемонія, яка влаштовується в середині дня, що збігається з часом обіду. Чайне дійство є довготривалим (близько чотирьох годин) і складним за ритуалом, що складається з трьох видів: прийому їжі, пиття «густого чаю» і пиття «рідкого чаю». Центральним є на пиття «густого чаю». Важливим також є суворе виконання всіх без винятку ритуальних дій.
Чайне дійство починається зі збору гостей у спеціальному приміщенні, яке називається матіа. Тоді ж набирає чинності комплекс правил, чітко регламентує поведінку гостей. У чайній церемонії ролі розподіляються між двома сторонами — господарем і гостями. Формально господар — організатор, диригент чаювання. Гості — ведені, підкоряються вказівкам господаря. Проте протягом усього чайного дійства господар виконує по суті роль слуги: він вітає гостей на початку церемонії, виносить в чайну кімнату начиння, готує напій, підносить його гостям, після закінчення церемонії забирає начиння, проводжає гостей. Нарешті сам господар не п'є чай, а лише готує і пропонує його гостям.[12]
Майстри чаю найпильнішу увагу приділяли організації простору навколо чайного будинку, в результаті чого з'явився спеціальний чайний сад (тянива), що одержав поширення з кінця XVI століття.
Будувалися, як правило, на невеликій ділянці землі між основними будівлями чайні будинки мали спочатку лише вузький підхід у вигляді доріжки (Родз), що в точному перекладі означає «земля, зволожена росою» або «росяна земля». Функція «Родз» полягає в очищенні гостя від скверни тлінного світу. Згодом цим терміном стали позначати і більш великий сад з цілим рядом специфічних деталей.
До кінця XVI століття чайний сад отримав розгорнуту форму. Він став ділитися невисокою огорожею з воротами на дві частини — зовнішню і внутрішню. Ці зони повинні створювати контрастний настрій. «Зовнішня росяна земля» повинна створювати відчуття очищення, «внутрішня» — посилювати настрій вабі. Прохід через сад був першим щаблем відмови від світу повсякденності, перемикання свідомості для повноти естетичного переживання. За задумом майстрів чаю, сад ставав кордоном двох світів з різними законами, правилами, нормами. Він фізично і психологічно готував людини до сприйняття мистецтва і, більш широко, — краси[13].
Оскільки чайні будинки стали будувати в містах, поблизу від основного житлового будинку, як правило, оточеного хоча б невеликим садом, то поступово виникла ідея спеціального чайного саду, пристрій якого підкорялося правилам ритуалу.
Від «росяній зовнішньої землі» «росяна внутрішня земля» відокремлена живоплотом, і вступити до неї можна лише через «середні брама». Центральним компонентом «росяній внутрішньої землі» є місце для обмивання рук і полоскання рота. Очищення тіла від мирської суєти і грязі є необхідною умовою повного очищення людини. До місця обмивання рук і рота, до входу в чайний будиночок гості проходять по стежці з покладених на деякій відстані один від одного каменів, які називають «летять камінням». Ці камені є функціональним найважливішим компонентом «росяній землі». Камені кладуть на такій відстані одного від одного, щоб по ним було зручно ступати. Композиції каменів можуть бути найрізноманітнішими, однак їх поєднання не повинно виглядати химерним.
На стежку укладається більший камінь, ніж будь-який з «летять» камінь, з якого зручно оглядати сад. Такий камінь називається головним каменем, або каменем для огляду речей ". Камені грають величезну роль в ландшафті «чайного саду». Традиційно виділяється сім основних каменів: 1) камінь з виїмкою для води, 2) «передній камінь», 3) камінь перед входом в чайний будиночок, 4) камені-підставки; 5) камінь на який у середні віки гості складали свої мечі, 6) камінь у місця збору гостей; 6) декоративні камені.
Нарешті, на росяній землі "встановлюються кам'яні світильники, які виконують дві функції: освітлюють Родз під час чаювань ввечері і рано вранці, і відновлює порушувана з настанням темряви рівновагу двох начал у просторі інь і янь. Як правило, встановлюються три кам'яних світильника: у «середніх воріт», біля місця обмивання рук і рота і ще де-небудь на вибір планувальника «росяній землі». Світильники намагаються розмістити серед дерев, причому так, щоб ліхтар злегка прикривався гілкою. Велике значення приділяється траві, яка росте на «росяній землі»: за нею ретельно стежать, підстригають і при необхідності висаджують ті чи інші злаки. Іноді її покривають тонким шаром ретельно підібраних і добре промитих соснових голок, в різних місцях саду роблять гори, надаючи їм вигляд природних.
Місце збору гостей — будова недалеко від вхідних воріт. Як правило, будиночок має передпокій, кімнату для приведення себе в порядок і кімнату, в якій гості очікують виходу на «росяну землю» «Закрите простір» — чайний будиночок з приміщенням для проведення чаювань — є прямим продовженням простору відкритого. Для класичної чайної церемонії є чайний будиночок, типу колиби-Саанен. Неодмінним компонентом колиби-Соан є лаз-нідзірігуті, через який гість потрапляє з росяній землі в чайну кімнату. Пролезание через лаз символізує перехід у якийсь новий стан. Підлога в чайному павільйоні покривають циновками (татамі). Стандартні розміри циновок 190×95 см дозволяли з їх допомогою не тільки визначати розміри приміщення, але і всі пропорційні відношення в інтер'єрі. У чайному павільйоні Тай-ан має розмір два татамі. У квадратному поглибленні статі містився вогнище, яка вживалася для церемоній у зимовий час.
Висота стелі різна в різних частинах кімнати: найнижчий над місцем, де сидів господар. Виконаний з натуральних нефарбованих матеріалів, як, втім, і всі інші елементи, стеля могла варіюватися в різних частинах — від простих дощок до візерункових плетених панелей з бамбука і очерету. На стелю звертали особливу увагу там, де в даху або верхній частині стіни були влаштовані вікна. Стіни чайної кімнати найчастіше покриваються грубої штукатуркою. На ґратчастий остов наноситься земля, глина, перемішана з водою і соломою. Після висихання суміші соломинки повинні проглядатися досить чітко. Найважливішим і майже обов'язковим елементом чайної кімнати є ніша — токонома. Вона грає головну роль в інтер'єрі чайної кімнати: у неї поміщають каліграфічний напис бокусекі, ставлять вазу з квіткою. Перше, що робить гість, увійшовши в чайну кімнату, це оглядає токонома і все знаходиться в ній. Зміст бокусекі, а також квітку і виставлений предмет, неабиякою мірою задають настрій чаювання. Огляд ніші є ритуальним актом, тому без токонома в чайній кімнаті обійтися важко.
У самих перших чайних будинках вікон взагалі не було, і світло проникало лише через вхід для гостей. Пристрою вікон, їх розміщення, їх формою і величиною надавалося велике значення. зазвичай невеликого розміру, вони розташовані нерегулярно і на різному рівні від статі, використовуючись майстрами чаю для точної «дозування» природного освітлення і його спрямованості на потрібну зону інтер'єру. оскільки інтер'єр був розрахований на підлозі-фігуру сидячої людини, то найважливішою була освітленість простору над підлогою. У приміщеннях, де проводяться чайні церемонії, відсутня будь-яка меблі в сучасному розумінні, проте схожу з нею роль грають полки, які є найважливішим після ніші компонентом. Зовнішній вигляд полки, предмети, що лежать на ній привертають увагу і викликають в учасників чаювання ті чи інші асоціації і створюють в кімнаті певний настрій.[14] До чайної кімнаті примикає приміщення, в якому зберігається різне начиння, використовувана в церемонії, чай, харчові продукти. Тут же проводиться й попередня підготовка до чайного дійства. Це приміщення називають водної кімнатою.
Немає необхідності говорити, яку роль у чайній церемонії грає використовувана в ній начиння. Начиння буває далека і близька. У «Списку речей, які використовуються для чайної церемонії» складеному в 1572 р. дається така класифікація начиння:
Під час церемонії всі предмети чайної начиння використовуються в певній послідовності, вписуючись в інтер'єр приміщення, вони функціонують, слідуючи встановленому ритму, а ритм задає ритуал чайного дійства.
Японською
Російською
LIMS forum content by LIMS forum members is licensed under a Creative Commons Attribution-NonCommercial-ShareAlike 4.0 International License. Based on a work at www.limsforum.com.
